ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ
Найбільше
багатство кожного краю - це звичайно ж, люди. З Білопільщини вийшла плеяда
видатних учених, письменників, діячів культури, героїв війни та праці. Тут
народилося багато особистостей, чиї імена відомі далеко за межами не тільки
Сумщини, а й України. Серед них ім`я неповторного лірика й мужнього патріота
Олександра Олеся.
У сузір`я українських поетів – ліриків
зірка Олександра Олеся(Олександра Івановича Кандиби) – нашого земляка – горить
своїм особливим м`яким світлом.
Співай,
як Бог тобі звелів,
Одвертим
голосом природнім,
І буде людям всім
твій спів,
І станеш
ти співцем народним.
«Служіть
народові, сказав
Один
мудрець, - служити Богу».
І ось
назавжди він обрав
Для себе
цю святу дорогу…
Не зрадив він
йому вночі,
Не
перебіг у стан ворожий,
Недолю й
долю ділячі,
Він був
немов посланець Божий…
Щонайменше у цих словах можна добачати
позірного повчання сивочолого поета, а передусім, маємо правдиве і відверте
вираження тих життєвих і мистецьких засад, яким вірний був у своїй творчості та
тіяльності Олександр Олесь до останніх
своїх днів. Непересічність таланту, непохитна віра в обрані ідеали закріпили за
ним таку характеристику, як зразкове служіння народові і рідному письменству у найважчі хвилини його
буття. Природнє звучання його слова, щирість і безпосередність ліричного
вислову загальнолюдського та гуманістичного принесли йому народне визнання,
глибоку пошану і славу. Він досить швидко, з волі критики і громадськості,
піднісся на вершину популярності, досягши межі відведенної йому величі, і серед
поетів першої половини ХХ ст. зайняв у пантеоні зі своїми «Чарами ночі» та
«Живи, Україно, живи для краси» належне, особливе, відведене тільки йому місце.
Адже мало кому з поетів від першої збірки («З журбою радість обнялась») вдалось
так ототожнитись зі своїм народом і виразити це у поетичних формах стихією
радості і трагічної журби, що випала на долю рідного народу, його особисто і
його покоління, яке повірило у вільний повноцінний державотворчий розвиток
України.
Від порога батьківської хати в
Білопіллі та верхосульських краєвидів шовкового степу почав своє сходження до
вершин світової поезії майбутній поет. Усе своє життя Олесь
присвятив служінню словом Україні, збагативши її духовну скарбницю золотим
надбанням.
Народився О.Олесь 5 грудня 1878 року в
місті Білопілля, в родині купця Івана Федоровича Кандиби. Батьки поета жили по вулиці
Покровській. Нині ця вулиця носить ім`я поета. Будинок № 14, в якому вони жили,
зберігся до цього часу.
На початку 80-х років ХІХ століття
батько поета раптово помирає далеко від Білопілля – на Волзі. Мати – Олександра
Василівна, залишається з трьома малолітніми дітьми. В Олександра Івановича було
дві сестри – Марія та Ганна.
У Білопіллі Олександр закінчує
двокласне училище, потім вчиться в Дергачівській хліборобській школі, а після
її закінчення – в Харківському ветеринарному інституті.
Неповторна і своєрідна краса нашого
краю рано пробудила в нього поетичні настрої.
«Дитинство мені виявляється одним
золотим днем, і все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці Сулі, здається
мені суцільною казкою природи».
В дитинстві ще … давно, давно
колись
Я вибіг
з хати в день майовий …
Шумів
травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились …
Весь
божий світ сміявся, радів …
Раділо сонце, ниви, луки …
І я
не виніс щастя – муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь
мій перший спів ….
Дитячі роки поета проходили серед
чарівної природи Верхосулля, де проживали батьки по материній лінії. Олександра
Василівна разом із дітьми щоліта Їздила до батьків. Тут малий Сашко ознайомився
з сільським життям, піснями, звичаями. Річка Сула, гарне село з великим лісом,
а навколо – степ, усіяний старовинними, з половецьких часів, могилами, про які
наслухався від діда різних історій та легенд. Чотирилітнім хлопчиком Олександр
навчився читати від матері, вдома зберігали Шевченків «Кобзар», поезії з якого
не просто знав на пам`ять, а виспівував, змагаючись зі степовим вітром, на
власні мелодії.
До
дідової хати приїздили на літо дочки старого Грищенка з дітьми. Було
дуже весело. І вже тоді, дев`ятилітнім, Олесь пережив свою першу любов до
одинадцятирічної Тані, своєї двоюрідної сестри. І саме тут, у Загорі, серед
пишної природи степової України, в хлопчикові – підліткові проснувся поет.Сестра
Марія Голубєва згадує: «Складати вірші Олесь почав рано. Ще в дитинстві він
часто любив ходити по садку і потиху наспівувати, а коли його питали, що то за
пісня, відповідав, що її ніхто не знає, бо це його власна. Спостережливість,
любов до природи – це розвинула мати, про розвиток таланту в училищі ніхто не
дбав».
Коли згодом Олеся питали, як він почав
писати, поет напівжартома відповідав: «Мабуть, підсвідомо. Отак, як ні з сього,
ні з того починає цвірінькати жовтодзьобий горобець. Була, очевидно, якась
потреба висловитися з приводу того, що діється, бачиться й чується на білому
світі. А «діялось» багато: літали метелики, щебетали пташки, виблискувала роса,
- все щось робило, і, мабуть, ніяково було мені стояти склавши руки». Саме у
Верхосулці, яку він називав Верхосуллям, О. Олесь почав писати свої перші
безпосередньо – щирі дитячі вірші. Він записував їх у зшиток з гарною
обкладинкою, що йому подарувала родичка. Цей зшиток хлопчик ховав у солом`яну
стріху, але якось шукав – шукав і не зміг знайти його. Так і пропав цей дитячий
зшиток з першими віршами Олеся.
Згадую:
так в дитинстві любив
Вибігти вранці із хати:
Тільки послухати шелести нив,
З
вітром пісні поспівати.
Що
говорив мені в лісі струмок,
Що
мені поле шуміло-
Мозок не міг розуміть їх думок,
Серце
моє розуміло.
Дивною
казкою був мені світ,
Так,
наче він мені снився.
П`ятнадцятирічним
юнаком О.Олесь покидає білопільський край, сорокарічним поетом – рідну Україну.
Верхосулка залишається навіки в його серці.
Свідченням
цьому є рядки з листа його сина Олега до Г.І. Грачевої: «А як мучиться тут
батько! То він вирішує їхати на весну, на осінь, на зиму до вас, а то
обурюється на мене, коли я йому не раджу. Я переконаний, що за ці чотири роки
вистраждав він у багато разів більше, ніж за ціле своє життя.Батько мене не
розуміє, але я вірю, що єдиний його рятунок – це ви, Суми та Верхосулка».
На
чужині, в еміграциї він не раз згадує це прекраснее село над Сулою. За два місяці
до смерті О Олесь напише:
О Верхосулля, люба
мріє!
Мого дитинства
сон ясний,
Що й
досі серце моє гріє
Теплом далекої весни.
Де б я не був: чи на чужині,
Чи на вигнанні, думка все
В ночі і вдень до тебе лине
І душу всю тобі несе!
З 1907
по 1917 рік Олександр Олесь видав п`ять поетичних збірок. В них ми зустрічаємо
талановиті твори, що виражали думи, почуття і настрій простих людей, твори, в
яких чути настрої суму і втоми за рідним краєм та найріднішими людьми. У вірші
«Моїй матері», що ввійшов до збірки «Поезії» Книга ІІ поет написав в 1908 році:
Мати,
мати! не журися,
Не сумуй, не проклинай …
Я і сам ходжу, як смуток,
З серцем, змученим украй
…
Ой нащо ж малу дитину
Доручила ти степам?..
Над степами сяє сонце,
І вітри літають там.
Сонце звало мене в небо,
В море неба від землі,
І про край який розкішний
Клекотіли журавлі.
Темні вихорі крутились.
Бились з горами вітри,-
Сам я бачив, як гриміли
Сірі камені в ярі.
А квітки в траві пахтіли,
Степ, як море, хвилювавсь.
І до мене цілий всесвіт, -
Мати, - всесвіт усміхавсь!
І зробившись рідним братом
Вітру, простору і трав,
Кидав я нудну роботу
І
в зелений степ тікав …
Не клени, о рідна мати, -
Я і сам себе клену …
Вмер би радо, так сама ти,
Знаю ляжеш у труну.
Плачеш?.. в груди б`єш, конаєш …
Я конаю, мати, й сам …
Ой … нащо ж … малу дитину
Доручила … ти … степам …
Поет покладав на революцію 1917 р. великі надії, але
розчарування було неминучим. Почалася громадянська війна. В Україні виникло
багато різних сил, і кожна з них намагалася по-своєму вирішити національну
долю. Переймаючись долею сім`ї і власною, у 1919 році Олесь приймає рішення
виїхати за кордон до Будапешта. Сподівався, що скоро повернеться «У рідну
родиноньку, На милую Україноньку …», але так і не вдалося. Ностальгійні мотиви,
розбрат на Батьківщині домінують у баготьох поезіях, написаних за кордоном,
зокрема у збірці «Чужина»(1919р.).
Не
можна заперечувати, що почуттям печалі пронизана збірка віршів «Чужиною».Книга VІІ
***
Жита! Пригадую …
Як сон … дитячий, золотий …
Схиляюся і падаю на землю
І серце біля них кладу …
О дорогі
мої!
Шуміть мені забуту казку,
П`яніть мене своїм диханням,
Щоб я упився і не знав,
Де зараз я, - чи на чужині,
Чи там, ах, там, в краю коханім.
***
Як жити хочеться! Несказано, безмірно …
Не надивився я ні на зелену землю,
Ні на далекі сині небеса.
Я не наслухався ні шуму рік
широких,
Ні шелесту лісів дрімучих,
темних,
Ні голосу пташок, що вихваляють світ.
Я все життя горів на огнищі
людському,
Я все життя неначе був розп`ятий
За злочин чийсь на вічному хресті.
Я все життя збирався тільки жити,
Дивитись, слухати і пити
Нектар із келиха краси …
Особлива туга звучить у поезіях збірки «Кому повім
печаль свою …»
***
О
пренисіть, як не надію,
То крихту рідної землі:
Я
притулю до уст її
І так застигну, так зомлію
Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих притулю,
Торкнусь душею вогняною.
***
Коли б я знав, що розлучусь з
тобою,
О краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа,
Коли б я знав про муки люті,
Про сміх і глум на чужині,
Що в мене будуть руки скуті
І в мури замкнені пісні, -
Я попрощався б хоч з тобою,
До лона рідного припав,
Прислухався б до шуму трав
І зник …
Ні! Не пішов би я з ганьбою
Щукать ганьби на чужині …
На хрест?! Однаково мені!
***
Уймають болі єдині сни,
У сні лише мій біль стихає, -
Ні зір, ні сонця, ні весни
Без
краю рідного немає. –
Тут не співає ліс пісні,
Казок тут струмень не шепоче.
Тут не сміються ясні дні,
Тут не чарують сині ночі.
Тут, як в труні, нема життя!
Болять
лише криваві рани,
Та плаче в грудях каяття,
Що кинув ти свій край коханий.
***
Хто в час пожежі край свій кине
І, як боюн, в чужий втече,
Того весь вік
огонь пече
І проклін рідної країни.
Не знайде той ніде притулку,
Не стріне усміху ніде,
Не вглядить в друзях порятунку,
Коли знесилений впаде.
Коли
ж, зотлівши у провині,
Додому вернеться в свій край,
О друже-брате, не питай:
Умри, як
можеш, на чужині!
І все
ж таки любов зігріває душу поета, не дає йому загинути, - це також почуття
надії, сподівання. Кохана для нього і «сонце, і тепло, і пісень з казками вічне
джерело», зігрітись її усмішкою – це велику щастя, і плакати вночі невтішно –
це також щастя.
Взагалі
любов в усіх її проявах – це велика життєдайна сила оптимізму Олександра Олеся,
його творчисть.
Любов до
рідної землі, її історії, її природи – це основа його життєрадісності.
***
Хто зберіг любов до краю
І не зрікся
роду,
Той ім`ям не вмре ніколи
В спогадах народу.
Хто поїв, як струмінь, край
свій
І не згинув в морі,
Ой не раз того згадають
Влітку квіти-зорі.
Хто угледів в час безщастя
Сонце крізь тумани,
Той для люду
рідним батьком
І пророком стане.
Хто зберіг любов до краю
І не зрікся роду,
Тільки той віддав всю душу,
Все, що зміг, народу.
До
болю дорогі Олександру Олесю «жита з волошками, і луки, і гаї, і всі розкоші
весняні». Поету хороше, коли «зеленіють зелені сади, білий цвіт на деревах
вишневих – наче шум весняної води», коли «сміються в садах солов`ї, коли ніч
ясна – світло розмила».
Рідна природа для нього – це радісна жива істота:
море заспівало; земля тремтить в палких обіймах ночі; лілея усміхалась; гляне
сонце блискуче, усміхнеться в привіті; вклонялись трави їй шовкові; всміхалися
гаї; пролісок радіє променю, сонцю і весні; сонце цілує рожеву весну; в травах
кохаються квіти; квіти не стогнуть у день весняний.
Радісне сприйняття чарівної природи допомогає
перебороти сум, тугу, допомогає вижити, вистояти в такому не радісному і часом
несправедливому соціальному світі, в «житті і грізному, і суворому»:
Гроза пройшла… зітхнули трави,
Квітки головки підняли,
І сонце тепле і ласкаве
Спиняло погляд на землі.
Здаля розвіялись тумани,
Знов
ясно, пахощі, тепло …
Спинилась кров, замовкли рани …
Прибите серце ожило.
Незважаючи на прикрощі через які «рвуться струни»,
поет заявляє про те, що крізь печаль і розпач він все-таки знаходить сили
сміятися, бо вважає:
Хто
долі кориться, хто далі не йде,
Хто
вранці родившись у день отцвітає,
Той
краще не бачив би світу ясного,
Не
тьмарив би дня і не ганьбив нікого …
Без любові радості не буває – це прописна істина. І
життєлюб Олександр Олесь переповнений любов`ю: любити – значить жити. Можна
сказати з впевненістю, повторивши Максима Рильського, що не тільки його
сучасники, а й всі читачі захоплені, зачаровані щирістю лірики поета. Не можна
без трепету читати вірш «Чари ночі» і не запам`ятати пломеніючі рядки:
Сміються,
плачуть солов`ї
І
б`ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її:
Знов молодість не буде!»
Поцілуєш – і від чару
Змовкнуть солов`ї,
І
до ранку будуть слухать
Тільки нас гаї.
Така своєрідна оптимістичність поезій Олександра
Олеся приваблива для сучасного читача. В умовах економічної нестабільності,
політичних негараздів знаходиш підтримку, черпаєш силу, щоб не озлобитись, не
зачерствіти душею:
О Боже мій милий? Пошли мені розум!
Пошли мені серце, пошли мені
душу,
Щоб добре любила і коїть не вміла
Ніякого зла! ..
Згодом, вже зрілий син поета Олег Ольжич назве VІІ
книжку «Чужиною» найкращою у творчості Олеся. Так, найкращою, але книжкою
«журби» …
Епістолярна спадщина Олександра Олеся має важливе значення,
оскільки дає можливість створити достовірне й повне уявлення про його життєвий
та творчий шлях. Як відомо, найпростішим і водночас найціннішим епістолярним
жанром є лист. Сучасній людині в умовах всеохоплюючої технологізації важко, а
то й просто неможливо уявити собі, що донедавна ще звичайний особистий лист
виконував комунікавтивну, інформаційну, наукову, естетичну, сповідальну,
пояснювальну та іншу функції. Саме з листа можна дізнатися про широкій спектр
складних і дрібних проблем, суто побутових і суспільно значущих, найпотаємніших
думок, глибоких почуттів його автора. Зрозуміло, лист презентує відомості про
життя не тільки адресата, а й адресанта.
Лист поета – голос його розуму й душі, ознайомивший
із якими, проникаємо в найсвятіше – внутрішній світ письменника, а це сприяє
осягненню його особистості, авторської позиції, естетичних засад тощо. Відтак
маємо можливість зазирнути його очима у віддалене часом.
Вісім раніше не друкованних листів із еміграційного
архіву Олександра Олеся до матері та сестр, найрідніших людей, які залишилися
на батьківщині – милій, але такій далекій та страшній. Вони, як факт приватного
життя письменника, сприятимуть розумінню неповторного і складного духовного
світу поета.
Перегортаючи пожовклі листи, які Олександр Олеся,
використовуючи різні можливості, відправляв на Сумщину, усвідомлюєш їх
безцінність, бо звучить живий голос поета, слово за словом, і зринають епізоди,
години чи хвилини, які проливають світло на окремі періоди творчого й життєвого
шляху одного із найгеніальніших поетів нашого краю.
Отже, за
адресою вулиця Петропавлівська, 22, у двері квартири 27, приносила пошта
листи від сина. Так тривало до 1929 року, коли обірвався страдницький шлях
матері. Доньки Марія та Ганна поховали її на Сумськім центральнім кладовищі. До могили матері прилітатимуть
печальні спогади та невимовні слова поета, які могла почути й зрозуміти тільки
її любляча душа…
МОЇЙ МАТЕРІ
Приснилося, що я вернувсь додому…
Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,
Сміються в сонці золотому
Річки і села і поля.
Ось-ось прийду до хатоньки моєї,
Де мати жде мене й не жде,
Я
скрикну: «Матінько!» до неї,
Вона на груди упаде.
І будуть литись теплих сліз потоки.
І
в них бринітимуть слова:
«Я
ждала, ждала цілі роки
І в`яла, сохла, як трава …»
Іду зеленою межею,
Кругом хвилюються жита,
І в`ється щастя над душею –
І на
плечі нема хреста…
Прокинувсь в морі раювання
І
все збагнув і похолов …
Іду дорогою вигнання
І
по сліду моєму – кров.
До Кандиби О.В., Голубевої М.І. Не
раніше 1927 р.
Мої любі.
Знову давно вам не писав, знову почуваю себе таким
виним перед вами!..
Але як писати, коли рука була тяжка, як камінь, а
думки чорні як ніч. Нерівними силами для мене знову несподівано зле. Поїздка
моя в Марієнбад розбилася через відсутність засобів. Не прийнятий до друку
«Сол. Бичок», ні вибір поезій для дітей, також прийняті до друку, не були Двидавом
надруковані. Тільки тоді ДВД взагалі зірвало зо мною переговори про друк моїх
речей, казали, я не вертаюся до дому і «приймаю участь у зборах ворогів». Я
нічого на це не відповів, бо відповідь була б рівнозначною виправданню, а
виправдовуватися було б смішно.
Я знаю одне, ні до якої партії я не належав і не
належу, від кожної стою осторонь. Коли часом, як голова Союзу укр.. журн. І письменників
буваю делегований (нрзб) на збори, то це ще нічого не значить. І все це було б
смішно, коли б наслідки бурної уяви так сильно не розбили моїх планів і не відбилися
на нервах. Звичайно, я міг би мати підтримку з боку Шаповалів Микит, але я
давно розійшовся з ними і не маю з ними нічого спільного. Хочу десь надати
доробку. Мої спроби найти вітер, погоду скінчилися крахом, бо тутешні колеги
«зі зброєю в руках» боронять наше місце, щоб не зайняв якийсь чужинець. Словом,
не знаю яко буде.
Що у вас нового? Мені радити слід Галі продати свій хутір
хоч з огляду на те, що важко самій господарювати і підтримувати господарство в
належному стані. Так чи інакше – колись я поправлю своє здоров`я і повернуся
додому. Я займу і десять тисяч, і з книжок матиму дещо. Коли вже так захочете,
відкуплю цей хутір і поверну Галі …
Зате моє серце було б спокійне, що і мамочка, і діти
в теплі і одежі цієї зими.
Щастя, як заєць. Воно перелякалося, часом зривається
з місця і летить куди дивляться очі, але знов вернеться на те саме місце.
Думаю, що і моє щастя повернеться до мене. Коли не
за кордоном, то на Україні. Пишіть мені.
Цілую всіх вас, гаряче. Ваш всім серцем.
Кажуть, що ні до ні після – в українські поезії
О.Олесю не було конкурентів. Хіба що Шевченко … Він творив і жив, з журби і
злиднів виспівуючи чарівні романси. Ще за життя поета величали королем
української лірики і бартом цілого покоління. Пізніше – і також за життя –
судилося звідати полину напівзабуття і тавра зрадника …
Долі поетів, музикантів майже завжди складні,
багатостраждальні, навіть трагічні. Іхні життєві шляхи застелені терном. Вони творять у конфлікті з
часом, суспільством, собою. Підтвердженням цьому – життя і творчість О.Олеся,
якому належать рядки:
Я
все життя горів на огнищі людському,
Я все життя неначе був розп`ятий
За
злочин чийсь на вічному хресті.
Лише через десятки років про О.Олеся заговорили як
про співця журби і радості. З кожним роком зростає інтерес людей різного віку
до творчості Олександра Олеся.
Сьогодні ми з упевненістю можемо сказати, що О.Олесь
повернувся, щоб бути з нами завжди. Він повернувся додому книгами, творами, пам`яттю
вдячних земляків.
Сердечне, вистраждане слово
Не
гублять земляки твої.
На
Україні чути знову:
«Сміються, плачуть солов`ї».
Немає коментарів:
Дописати коментар